Історія села Озерськ Дубровицького району Рівненської області сповнена загадок і таємниць.
 Одні з них вдалося розв’язати, до деяких—максимально наблизитись, а багато ще чекає своїх першовідкривачів.

(Історію села досліджувала зав. історико-етнографічним музеєм Серко Лілія Олександрівна при співпраці з відомим краєзнавцем історії Волині Юрієм Максименком)

ВСТУП

Село Озерськ підпорядковане Лісівській сільській раді, жителів 720.
 Від районного центру- 25 км. Від автотраси—6 км. 
Робота присвячена цікавій та актуальній темі, яка турбує жителів села про історію їх предків. Історія села Озерськ, яка доречно не опрацьована документально і потребує конкретизації.
Актуальність дослідження зумовлена станом вивчення даної теми «Історія села Озерськ». Предметом дослідження є роботи видатних вчених і дослідників нашого краю. Об’єктом дослідження є перекази, легенди старожилів села, музейні експонати. 
Головною метою роботи є дослідження історії села, його заснування. Вибір теми пов’язаний із спробою дослідити вказану проблему, що жителі села Озерськ це предки козацького роду, які поселились в нашому краї після зникнення Запорозької Січі. Через наявну базу, спогади конкретних людей це допоможе наблизитись до уточнення даної мети.
Нехай любов і повага озер чан до свого краю щоденно зростає, а ми зробимо його красивішим, шануючи і усвідомлюючи мудрість своїх предків.

РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ СЕЛА ОЗЕРСЬК СПОВНЕНА  ЗАГАДОК І ТАЄМНИЦЬ

1.1. Походження назви поселення в роботах видатних фахівців
 Історія села Озерськ Дубровицького району Рівненської області сповнена загадок і таємниць. Одні з них вдалося розв’язати, до деяких—максимально наблизитись, а багато ще чекає своїх першовідкривачів.
   Так, на жаль, достеменно не відомо нам ні обставин, ні точної дати виникнення цього поселення. Визначний фахівець краєзнавчої топонімії Я.О.Пура в своєму дослідженні «Походження назв населення пунктів Ровенщини», виданому у Львові 1990 року, на сторінці 96 подає цікаві відомості про Озерськ. За знайденими ним даними, найдавніша писемна згадка про селе Озерськ стосується 1769 року (що звичайно не відповідає справжньому віку села, а тільки зумовлена поганим станом архівних та історичних документів, більшість з яких не дійшли до нашого часу, і також слабким рівнем їх вивчення). Безумовно, в цій справі ще все попереду.
   Під 1769 роком названо поселення О z e r s k o—так в оригіналі—у книзі про Волинську губернію (французькою мовою Nouvelle serie Aujoud’hui Gouvernement de la Nouvelle Russie a Paris…). І нам залишається тільки втішатися тим, що вже тоді звістка про наше поліське село дійшла до Франції.
   Наступна позначка зроблена 1855 року, коли на географічній карті відзначено Озерскъ (М.И.Чертков. 
Военно-топографическая карта Волынской губернии. Киев, 1855// Зберігається в Київській Центральній науковій бібліотеці, фонд 13303).
   В 1890 роц «дер(евню) ОзерскЪ» до Залішан відносить М.І.Теодорович (див. Н.И.Теодорович. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.-Почаев,1893), що означає відсутність храму в Озерську й підпорядкування озерців до приходу православної церкви у селі Залі шани. Відстань між селами чимала, та ніде ближче, напевне, храмів не було. Цей факт опосередковано засвідчує живучість дохристиянських вірувань серед корінного населення того періоду в східній частині Дубровиччини. Одним із проявів збереження язичницьких обрядів є звичай «Водіння Куста» в суміжному селі Сварицевичі: назву якого вчені пов’язують із іменем давньослов’янського божества неба Сварога.
   Вказані обставини підтверджують наявність прадавніх рис слов’янства у місцевих діалектах, в матеріальній і духовній культурі, що доводить якщо не розміщення в нашому поліському краї первинної батьківщини слов’ян, то принаймні—тривалу етнослов’янську стабільність району й відтак зосередження тут мовних, топонімічних, культурних реліктів слов’янства.
   Шкода тільки, що археологічні дослідження чомусь обминули терени села Озерськ, і ми не можем спертися на результати розкопок, аби встановити, до якого часу належать матеріальні пам’ятки, що їх «ховає» рідна земля. Тому доводиться використати доступні нам дані із відносно краще досліджених суміжних поселень, здебільшого по берегах Горині і Стиру, та застосувати інші методи вивчення історичного минулого.
   Зокрема, як зазначають вчені, ономастика—наука про походження, розвиток і значення власних назв та імен має більше шансів на успіх у розв’язанні проблеми етногенезу східних слов’ян, ніж, наприклад, історія і навіть мовознавство в спеціальному значенні слова. (Див. О.М.Трубачев. Етимологічні спостереження над стратиграфією ранньої східнослов’янської топонімії.//Журнал «Мовознавство», 1971,№6,с.17).

   Індоєвропейські першопрохідці нашого краю засобами їхньої мови так розрізнили текучі і стоячі водойми—річки, струмки, джерела та озера, ставки. Такий термін існує в литовській та латинській мовах: відповідно ažeras/ажерас і ažers/азерс-«озеро». Існує думка про особливий, перехідний чи проміжний діалект, що ним розмовляли прип’ятські племена,займаючи порубіжжя між балтами (на лівобережжі, тобто північніше Прип’яті) і слов’янами (на правобережжі, включаючи басейн Горині).
   При цьому давньослов’янська мова уникала початкового звуку «а», натомість, вимовлялися «є» або «о»: польське j e s і o r o/єзьоро, болгарське 
є з є р о, українське о з е р о. Проте в частині діалектів вживається слово «озер»-граматично, як іменник чоловічого роду. А про що це говорить? Знову ж таки про індоєвропейські витоки нашої місцевої говірки.
   На землях Прибалтики зустрічаються також власні географічні назви типу Аžeras, що спонукає припускати якийсь спільний фактор, який діяв і на Поліссі. Таким чинником польський академік мовознавства Тадеуш Лер-Сплавинський вважав єдиний, спільний для балтів і слов’ян субстрат—тобто мову попередніх жителів, яких потім асимілювали наші предки, а сааме: мову прафіннів. Щоправда, в сучасних мовах нащадків термін «оsеро» звучить як järvi (фінни), ер (мордва) та ін. Однак тут, на Поліссі, мешкали не ці народи, а племена, споріднені з їхніми предками, в котрих імовірно існували відмінні слова, що залишилися тільки в поліських говірках та топонімах.
Яскравим прикладом того, як додача стародавньої частки «а»=»о» надавала нового значення словам, є гідронім Осерет—рукав старого річища південно- західніше Висоцька. Як відомо, тепер Серет (Сирець) впадає в Горинь набагато північніше, за селом Городищем. Чи впадав він колись біля Висоцька, невідомо. Тому назву Осерет ми пропонуємо розуміти як «Не-Теча», що має відповідники на Західному Поліссі у формі назв річок і озер Нетеча. А також внести серйозні поправки в тлумачення топоніму Висоцьк, однотипного з Озерськом: водна основа+суфікс відносності—ськ--,--цьк--, а не термін «виське (місце)», як це досі прийнято пояснювати.
   Можливо, слід розрізняти два різновиди топонімів Висоцьк: один—від слов’янізму «виське», другий—від фіномовного v u o k s i-«потік, течія», угорське 
v i s (віз-«вода», v i s a r-порівняйте урочище Вижар біля Озерська, Панський Вижар біля Крупового: фінське pauna/пауна-«калюжа», комі-зирянське паун-«луг,порослий дрібним чагарником», естонське paun/паун-«бочажина з водою», pank/панк-«береговий обрив, крутий берег»). Удмуртське в и с-«проміжок», в мові комі в и с-«протока між озерами». (Див. Э.М.Мурзаев. Словарь народных географических терминов. Москва, 1984, с.123,425, 429).
   Висоцьк розміщений аж ніяк не на височині, а на своєрідному острові, що омивається зі сходу водами Горині, а з інших сторін—її старицями, що перетворилися в озера, тобто—у в и с к и. Показово, що на протилежному боці заплави Горині дійсно височать 157 метрові Хілінські Гори, а Висоцьк тільки трохи перевищує рівень Горині—приблизно на кілька метрів над позначкою 136 метрів вод річки. Навіть Озерськ займає відносно вище місце-положення. Зате їх єднає спільнослов’янський, тобто дуже
древній суфікс –ськ-/цьк: такі назви поселень здебільшого давні, простежені в Полоцькій землі у ІХ-Х ст.., де між іншим місто Волковиськ (зверніть увагу!) не «вовче», а походить від фінського valkea-«білий», viska-«протока», власне «Біла протока». На теренах Волині, Полісся, Чернігівщини назви Пінськ, Луцьк і т.п. засвідчені з ІХ ст.., але літописи почали вести дещо пізно, коли подібні топоніми вже існували давним давно.
   За визначенням професора Ю.О.Карпенка, ця група українських назв поселень має давньоруську основу. То чи вправі ми відносити час появи Озерська до періоду Київської Русі? Так, можемо, хоча бракує документального підтвердження. Не будемо посилатися на віддзеркалення контактного географічного терміну – озеро, що аналогічно давнім м.Пінськ-р.Піна, м.Бузьк-р.Буг. Однотипні села Смородськ, Удрицьк, Висоцьк, Лютинськ розташовані по берегах Горині один біля одного на віддалі 16-20 км від Озерська, що явно вплинуло на вибір словесно-топонімічного оформлення нашого села. Неподалік-села Нивець, Дібрівськ та інші.
   Про древність утворень цього типу поселень переконливо свідчить перша писемна згадка про місто Висоцьк у формі Височко під 1005 роком, потім Wysocko в 1537 році, «въ Высоцкъ»-1548 р. і т.д. Вони передають особливості давньоруського і староукраїнського написання з кінцевим –о або –ъ, яке ми бачимо і в наведених на початку назвах O z e r s k o   й  О з е р с к ъ. Цим самим і назва нашого села
є древньослов’янською.
 Але дивно те, що ні у так званому «дзвоні Дубровицькому», ні у «Висоцькому ключі» (адміністративні одиниці-волості) в ХVІ-ХVІІ ст.. в переліках поселень, яким володіли князі Дубровицькі-Гольшанські та їхні спадкоємці, не значиться село Озерськ.
   Єдина зачіпка—село Озера, згадане після Удрицька, Миляч, Жадені, Туменя, що їх успадкувала 1640 року володарка Висоцька княгиня Соломирецька. Поскільки тут вказані як лівобережні, так і правобережні села обабіч Горині, то, можливо, так поіменовано тодішній Озерськ.
   Якщо ж це нинішні Великі Озера, тоді постає питання: чому відсутній Озерськ, що лежав на одній лінії з Річицею і Туменем? Залишається думати, що Озерськ був тоді слободою Озерці, інакше кажучи вільним селом, самоврядним. Що, до речі, співпадає з народним переказом, повідомленим Л.О.Серко, про заснування нашого села трьома родинами—Петровичів, Пляшків і Серків, яким ніби то королева Бона Сфорц (дружина польського короля, сама італійка) подарувала ці землі довкола озера. А дійсно великі обшири Пінської пущі вона отримала від короля-чоловіка в посаг, і вільно ними розпоряджалася.
 
1.4.Топоніми—живі свідки давнини 
У дореволюційний час спеціальна Віленська Археографічна Комісія видала друком списки «Ревізія пущ і переходів». Ось там і слід шукати кінці нашого Озерська. Принаймні О.М.Цинкаловський широко використав їх, але не повністю. Зокрема, він пише про «Сомино-лісове урочище Пінського повіту. Згадується воно в пущі між Смородськом, Витецьким і Селилащами в 1558 році». Зважаючи на очевидні помилки писаря чи друкарні, нам ясно, що йдеться про територію між селом Смородськ Дубровицького району, Вичівкою Зарічненського району, котру в документах іменували ще—Витківка, та важко ідентифікованими Селищами чи Семищами: Селище чи Селище, або Селець (дубровицький Селець набув своєї назви за іменем річки, в гирлі якої він знаходився; одним з витоків річки Селець починається на західній околиці Дубровиці Селиці, що в ті часи була окремим поселенням).
   Ця лісова місцевість названа Сомино, що може пояснюватись з фінської основи Суоми=Соми «озеро, болото» або карельського saemus=саемус=сомус «болото». Сучасні народи півночі Європи називають себе saam jedna=саам єдна «земля саамів», вірогідно з саамської мови-soem  jedna = соем єдна «болотиста земля»; географи й етнографи колись звали самоядь, правильно—самодійці. (Див. В.А.Никонов. Краткий топонимический словар. Москва,1966, с.289, с.444). Отож пам’ять про стародавнє плем’я з таким іменем закріпилася на Поліссі в численних гідронімах і топонімах, і в цьому ще одна розгадка таємничої назви.
   Зрозуміло, що в середньовіччі тут жили слов’янізовані нащадки древніх саамів-самодійців, які міцно пам’ятали минувшину, хоча самі вже носили слов’янські імена і прізвища. Ось в цьому зниклому потім оточенні поселяни звали себе озерцями, а село Озерці чи Озерськ. Я.О.Пура допускав різну генетичну природу назв на –ськ: одні передавали контактність з озером,інші були результатом зміни формантів (Мутинці→Мутинськ), що аналогічно для випадку Озерці→Озерськ.
   В усякому разі на цьому місці поселення могло існувати в різні історичні періоди, зміщуючись відносно озера до вирубаних і випалених ділянок орної землі. Подібні мікро топоніми з коренем гар-, жар- відомі в районі: урочища Пожоги (с.Осова), Пожар-ніца (с.Залужжя), Вижар (с.Озерськ і с.Крупове). Треба шукати Погоріловку, Погоріле і споріднені мікро топоніми.
   Треба визнати, що давній Озерськ не був зовсім відрізаний від «великої землі». Судячи за місцевими географічними найменуваннями через село проходив шлях від Стиру (річка і село Бродниця—хутір Берви, що в давньоруській мові означало «бервна, кладки»--урочище Накот, про яке писав у 1834 році польський письменник Юзеф Крашевський, подорожуючи із села Серники до Осови: «Накоти—великі грубі дерева, покладені поперек дороги на болотистім терені»--село Озерськ, звідки вів напрям до села Бродець або через колишнє село Гать до Залі шан.
   Побіжно пояснимо смислове значення назви урочища Бабин Мох, що між Озерськом і Лісовим. Це давньоруське найменування теж підкреслює, що вже тоді ця місцевість була відома. Давньоруське слово «мох»--це «болото», споріднене індоєвропейському mus=мус «волога,сирість», древньонімецькому mas=мас «болото». А означення Бабин—від імені дохристиянського божества Баба «Прародитель ниця роду». Такі назви,як правило, вказують на культові місця, де були язичницькі святилища.
   Не менш загадковий мікро топонім Рони (як вказує топографічна карта області), або Рани (за вимовою місцевих старожилів). Перший варіант тотожний гідроніму Рона—річці у Франції, що передає кельтомовне ronos=ронос «витікати, ринути, бурхливо литися». А в слов’янських мовах немає інших слів, як (3) ронити, що вказує на запозичене походження і то в дуже давні часи.
   Показово, що географічний довідник пише: «село Озерськ покладене при струмках Широкому, Граничному і Бистрий Ров». Два з них витікають з озера на схід—до урочища Рони (Рани). Я припускаю, що Бистрий Ров означає те саме, що й Рони—«бурхливо литися», бо й литовське rava=рава=слов’янське ров—«потік води». Тут додалися щей  балтійські впливи пізнішого часу (згадайте aseras=озеро). До речі, перепад висот території Озерська і озера Сомино, з яким з’єднаний один із «озерських струмків» 147-142 метри, що досить багато для кількох кілометрів течії. 
   Інша назва Граничний струмок вплинула на переосмислення Рони «Швидкий потік»=»Накоси, утворені течією» →Рани, що є нічим іншим, як Грані в місцевій говірці, де «ковтають» звук Г. Наприклад, в селі Літвиця є назва болота Біла Рада, горб Волошкова Рада (с.Золоте), сінокіс Рада (с. Лютинськ). А це Града=гряда «підвищене сухе місце серед болота».
   Кельтське gran=гран «болото», «межа», що відбито в назвах села грані та струмка Граничний – «Болотистий» або «Межевий» та урочища (Г) Рани.  

РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ СЕЛА ОЗЕРСЬК ДУБРОВИЦЬКОГО РАЙОНУ
2.1. Походження назви та заснування села
Озерськ—назва від географічного терміну «озеро». Перечитуючи попередні дані про заснування села Озерськ, побіжно скажемо, що назвами поселень нашого краю, які вже не носять тієї цінної інформації, що їх мали стародавні старожитні найменування. Іноді потрібно зблизитись з легендами старожителів цього села, бо дуже багато фактів суперечать даним. Це, насамперед, такі: що мова жителів відрізняється від сусідніх сіл Золоте, Лісове, Сварицевичі. Село до 60-х—70-х років ХХ ст.. мало три прізвища: Серко, Пляшко, Петрович. Про село не згадувалось до 1757 року, хоч дослідження показують, що назви урочищ, доріг збереглися по даний час.
Значить село засноване трьома родинами з прізвищами Серко, Пляшко, Петрович. Це були люди козацького роду, які відрізнілись своєю мовою, звичаями.
Коли королева Бона Сфорц (дружина польського короля) розпорядилась надати землі вільним козакам, то вони поселились саме в урочищі «Вижари», бо земель, крім маленьких клаптиків на горбах, не було, а було непрохідне болото, чагарники, ліс, яке і зараз тягнеться до кордонів Білорусії. Старожили говорять, що село належало до Пінської губернії Столінського повіту, свідком є те, що канава Гранична за озером роз’єднувала землі Білорусії і України.

2.2. Найголовніші галузі господарської діяльності наших предків
Село було віддалене від центральної дороги до 6 км, болота непрохідні, які красувалися журавлиною та лісовим багатством ягід, грибів.
Через деякий час село згоріло і поселення змушене перейти до озера. Розмістилися вони за даними старожилів так: Серко зайняв правий бік озера, Петрович—посередині, а Пляшко—лівий берег озера. Ці назви збереглися у назвах вулиць і по даний час. Назву селу дали «Озерськ». Перше поселення нараховувало до 20 осель. Побіля озера знаходився озера знаходився горб, який мав назву «Гора». На цій Горі було побудовано каплицю, де проводились перші поховання. Фактами є те, що під час розкопок було знайдено скелети, кістки, людське волосся.
Перші поселенці мали свої звичаї вони першими почали відзначати день святої мучениці Параскеви ( П’ятниці). За свідченням А.Кримського, збирача усної народної творчості, сказано, що це свято відзначалось саме на Звенигородщині. Припущення є такі, що козак Серко був саме з того краю. Щодо прізвища Серко (Сірко), ось такі: прізвище нашого старожила було Сірко, але територія належала Білорусії. В білоруській мові прізвище Сірко читалось Серко.
Українське прислів’я так говорить: «Що город—то народ, що село—то звичай». Цим хочу підкреслити, що наші предки, мабуть, вибрали помешкання біля озера, так як історичні факти говорять, що саме з найголовніших галузей сільськогосподарської діяльності козаків було рибальство і мисливство. Це підтверджують численні знаряддя рибальства, які залишились від наших предків. Полювання було улюбленим заняттям. Полювали переважно на зайців, лисиць, диких кіз, лосів, вепрів, качок. 
Земель було дуже мало, грунт малородючий, піщаний. Село жило одосібним козацьким життям. Храму не було, село належало до села Залішани. Храм цей належав до давніх поліських святинь.
Через село проходила дорога, яка з’єднувала села Городна (Білорусь)-Бутово- Озерськ-Заморочення (Лісове) з Кривицею. Адже в Городній і Кривиці були великі поклади вапняку, з якого виробляли цеглу, глиняний посуд, який на той час служив першим знаряддям для господині на кухні. Ця дорога ще з’єднувала село Вичівка (Зарічненський район) із Дубровицею.

2.3. Життя селян після революції 1917 р.
Після революції село продовжувало одноосібним життям, не маючи ніяких культурно-освітніх закладів. Тут хочу підкреслити, що їх рисою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження. Певні успадковані ант ропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.
З липня 1919 р., коли наші землі були окуповані Польщею, в селі появився польський лісничий Угліковський Казимир. Він почав займатися сільським господарством, упорядковуючи роботу місцевих селян, які працювали на нього. Дружина Угліковського працювала в сільській школі, навчала дітей. Школа на той час була платною, для того, щоб пани мали певний зиск у її діяльності даної установи. За навчання платили 5 злотих на місяць. Діти навчалися з 7-8-и років і завершували навчання у 13-14 років. Бабусі згадують про жорстоке поводження з дітьми: за будь-яке недотримання правил, а особливо розмову (відповідь) на рідній мові. Дітей навчалося до 50 чоловік. Була можливість продовжити навчання за дозволом пана в Дубровиці в семінарії, яка була платною. 
Медичне обслуговування було також платним: 5 злотих за один прийом. Ступінь залежності від пана був високим. Але вплив польської мови не вплинув на нашу мову. В селі існувало лісне товариство.
У вересні 1939 року село покинули польські магнати. В цей час утворюється перша сільрада в селі Золоте, до якого належало село Озерськ.
Але ось настали 1941-1945 роки лихоліття для нашого народу. На Поліссі та й навсій окупованій території України можна назвати безліч сіл, які ставали партизанськими «столицями» місць, де гуртувалися чи базувалися загони народних месників. Нам, односельцям, є чим гордитись, адже наше село Озерськ було саме партизанською «столицею». На війні брало участь 80 чоловік, з них не вернулося 40. «Земля їм пухом»,- як говорять жителі, а про це нам нагадує наш обеліск «Слава героям війни».
2.4. Село у післявоєнний період
Після Великої Вітчизняної війни почалися перші гримаси радянської влади—це створення колгоспу, який називався ім..Куйбишева. Сприйняття проходило гнівно, вороже. Колгосп складався з людського реманенту, худоби, птиці. Школи в селі не було, а навчання проводилось по домівках селян до 4 класу, а потім в селі Золоте здобували семирічну освіту. Була хата-читальня і магазин. 

2.5.  Наші надбання за роки незалежності України
Теперішній Озерськ—це не лише край зелених лісів, а край працьовитих, талановитих і щедрих людей. За роки незалежності в селі відбулися позитивні зміни. Село має на даний час: середню школу, дитсадок, бібліотеку, клуб, три магазини, історичний музей, фельдшеро-акушерський пункт, поштове відділення, храм, який будується. 
Є надія, що в подальшому розвитку нашої країни село буде впевнено дивитися у своє майбутнє. Безперечно, у цій роботі згадані не всі матеріали і я думаю, хто не байдужий і цікавиться історією рідної землі доповнить її детальніше. 
ВИСНОВКИ
Зустрівшись із старожилами села Озерськ, стає зрозумілим, що іноді треба зблизитись з легендами, переказами цих людей. Адже село було засноване трьома родинами з трьома прізвищами: Серко, Пляшко, Петрович, які були козацького роду. До 70-х років ХХ ст. ці прізвища були єдиними. Мова наших односельців відрізняється від мови сусідніх сіл району, хоч і вони належали раніше до Пінської губернії. Свідком цього є Гранична канава за озером, яка роз’єднувала Білорусь з Україною. Село жило одноосібним козацьким життям, займалось мисливством, рибальством. У сільському історичному музеї знаходиться козацький дзбан, який передавався рідними з покоління в покоління.

Проведені обстеження дозволяють зробити висновок. У даних розділах цікаво й доступно подана інформація про історію села Озерськ. Хоч в першому розділі не підтверджується певної дати про заснування села крім припущень, але досить цікавим є те, що цей найвіддаленіший куточок з його чудовою природою існував.
У другому розділі можна сказати головне, що все ж таки село засноване з 1778 року після зникнення Запорозької Січі, коли козаки мали  право на вільне поселення. Саме ці поселенці мали свої звичаї, обряди, мову, близьку до української (порівняно із мовою інших сіл району), дають підставу вважати, що це були люди з інших країв. Цікавим фактом є козацький дзбан, який знаходить в сільському музеї. Можливо, були б інші речі, але перше помешкання Вижари (так називалось село), згоріло. 
Цікавий факт розповіла завідуюча музеєм Серко Л.О. про те, що витоки прізвищ Серко, Пляшко здавна і до цих пір знаходяться у Полтавській і Черкаській областях

ОЗЕРСЬК-СЕЛО ПАРТИЗАНСЬКОЇ СЛАВИ

(за матеріалами науково-дослідницьких робіт вчителів Озерського НВК Серко Лілії Олександрівни та Серка Анатолія Максимовича)

РОЗДІЛ  1.  БОРОТЬБА НАСЕЛЕННЯ ОБЛАСТІ ПРОТИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ
1.1.         Створення підпільних організацій на Ровенщині у 1941-1942 роках
 
 Вже протягом липня 1941 року фашисти окупували Рівненську область. Захоплену територію загарбники почали освоювати як воєнну здобич. Командування вермахту та чиновники гітлерівського рейху все тут проголосили власністю Німеччини. З дальшим просуванням фашистських військ українські землі штучно розчленовувалися. Для управління ними на більшості території був утворений рейхскомісаріат «Україна». Центром його стало місто Рівне. Під страхом смерті заборонялось переходити створені гітлерівцями штучні кордони. У серпні 1941 року на окупованій території була введена фашистська цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські органи. Вони одержали надзвичайні повноваження щодо загарбаної території. Рейхскомісар «України» Еріх Кох з цинізмом садиста наставляв своїх підлеглих: «Я відомий як жорстокий собака. Тому і призначений рейхскомісаром «України». Наше завдання – висмоктати з України все, що тільки можна взяти, не беручи до уваги ні почуттів, ні власності українців. Я чекаю від вас крайньої жорстокості у ставленні до місцевого населення».
Зважаючи на ці «звірячі» заяви німецького рейхскомісара щодо подальшої долі місцевого населення вже з  перших днів фашистської окупації народні маси Ровенщини виступили на боротьбу з ненависним ворогом. Під час наради, проведеної обкомом КП(б)У 29 червня в Корці, було накреслено конкретні заходи по мобілізації трудящих на боротьбу з фашистськими загарбниками. Секретарям райкомів партії доручало­ся створювати партійне підпілля, підбирати й підготовляти людей для боротьби в тилу ворога.
У серпні 1941 року в  Дубровиці виникла підпільна організація на чолі з О.О.Криньком. Вона влаштовувала диверсії, передавала в партизанські загони продукти,  медикаменти.  Активно  діяла під керівництвом комуніста осетина М.К. Фідарова підпільна організація в Сарнах. Мужньо боролися проти фашизму підпільники Ровенського, Морочнівського, Володимирецького, Рафалівського та інших районів області. Полум’я антифашистської боротьби швидко розгорялося й охопило всю Ровен­щину. Створювалися підпільні групи, партизанські загони.
В 1942 році успішно діяли проти фашистів партизанські групи Д.Попова і М.С.Корчева в Морочнівському районі, А.Сидельникова, М.Й.Мисюри в Рафалівському районі. Ці групи переростали в партизанські загони, які охоплювали сотні радянських патріотів. Окупована, проте нескорена, Рівненщина піднялася на смертний бій з фашистськими загарбниками. Окупанти зустрічали скрізь не тільки озброєний опір партизанів, а й саботаж населення. Таким чином паралізовувались всі заходи загарбників.

1.2.         Село Озерськ—«столиця» партизанського руху на Ровенщині
 
Значно активізувалася й набра­ла планомірного характеру антифа­шистська боротьба та пожвавилася масово-політична робота серед насе­лення Ровенщини, коли з Великої землі на початку січня 1943 року сюди прибула оперативна група на чолі з членом ЦК КП(б)У, депута­том Верховної Ради СРСР, секре­тарем Ровенського обкому КП(б)У В.А.Бегмою. За наказом Українського штабу партизанського руху в розпорядження оперативної групи з партизанського з’єднання О.М.Са­бурова було передано загін «За Бать­ківщину» під командуванням І.П.Фе­дорова. Дії розпочалися у північних районах області. Оперативна група встановила зв’язки з народними месниками, вияв­ляла комуністів, які залишились на окупованій території, організовувала підпільні партійні комітети.
З метою згуртування і посилення діяльності патріотичних сил 19 грудня 1942 року ЦК КП(б) У прийняв рішення про створення Ровенського підпільного обкому партії на чолі з В.А. Бегмою. Базою стало село Озерськ Висоцького району (нині-Дубровицького). Саме в цьому населеному пункті, оточеному звідусіль лісами та болотами, в одній із стареньких хатин було проведено перше засідання Ровенського підпільного ОККП України. Про цю подію детально описав у книзі «Вирушали в похід партизани» Лука Єгорович Кизя:
«Нашою «столицею» на Ровенщині стає село Озерськ. Саме тут, Василь Андрійович Бегма 17 лютого 1943 року видав свій перший наказ. В ньому йшлося про сформування обласного штабу партизанського руху. Членами штабу стали: В.А.Бегма (начальник), І.П.Федоров та Л.Є.Кизя. Того ж дня було утворено і Ровенський підпільний обласний комітет КП (б)У в складі: В.А.Бегма—перший секретар, Л.Є.Кизя та О.С.Повторенко—секретарі, І.П.Федоров, Т.І.Бєляков—члени бюро»…
Відверто, нелегко уявити собі роботу підпільного обкому. Адже на порі безліч питань і проблем: треба сформувати нові партизанські загони, встановити тривкий зв’язок з тими групами, що вже діють,з’ясувати, де існують підпільні райкоми, створювати їх, де можна, налагодити стосунки з підпільниками, розгорнути політичну роботу серед місцевого населення і подбати про випуск друкованого слова, поширювати у містах і селах листівки і ще, ще, ще… Вже через два тижні після видання наказу В.Бегми, 300 бійців партизанської групи, що діяла у Висоцькому районі, об’єднано в партизанський загін імені К.Ворошилова, командиром якого призначено Максима Йосиповича Місюру, а комісаром—Саву Макаровича Плужникова. Новий загін, з яким підтримували тісні зв’язки  багато озерчан, почав завдавати відчутних ударів ворогові, пошкодив кілька залізничних шляхів, важливих комунікацій. Штаб загону знаходився у селі Сварицевичі, самі партизани розташовувалися поблизу Озерська, на хуторі Берви та в лісовому урочищі Лишна.
В результаті партизанського руху весною 1943 року на півночі області утворився партизанський край, який охоплював понад 1000 населених пунктів, де була відновлена Радянська влада (Див. рис.1).
Рис. 1. Карта «Партійне підпілля й партизанський рух на території Ровенської області в роки Великої Вітчизняної війни»

РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА СПІВВІТЧИЗНИКІВ ПРОТИ НІМЕЦЬКОГО ТЕРОРУ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ
2.1. Свідчення односельчан—очевидців страшних подій 1943 року
 
Окупувавши територію Полісся, гітлерівці завдали українському народу неймовірних страждань, застосовували проти наших співвітчизників небачений терор, насильство і знущання. Почався масовий вивіз всіх працездатних (переважно—жінок) на каторжні роботи в Німеччину. Кожному було призначено дату і час, коли він (вона) повинні були з’явитись у комендатуру для подальшої відправки. Так із села було вивезено 5 чоловік, решту врятували партизани, які зруйнували загарбницькі плани. Із німецького заслання живими повернулися 4 чоловіки, розповідаючи про жахливе їхнє життя. Очевидця тих страшних подій, жителька Озерська, Пляшко Анастасія Прокопівна, розповідає, що в січні місяці 1943 року її було забрано на вивезення до Німеччини. Коли ешелони були готові до відправлення із станції білоруського міста Горинь, несподівано на ворога напав партизанський загін, який розбив німців і всіх з вагонів було звільнено. Після повернення в село, батько відвів її і брата в партизанський загін Місюри, що знаходився на хуторі Берви. Будучи зв’язковою в загоні, вона виконувала різні доручення і в 1944 році під Сарнами була поранена в праву руку. Після госпіталю повернулася і донині проживає в селі Сварицевичі.
Після лютневого засідання обкому КП (б) України, ще з більшим розмахом розгорнувся підпільний рух серед жителів села, які ні на мить не переставали вірити, що війна скінчиться великою перемогою радянських військ.
До лав партизанських загонів записувалися на добровільних засадах не лише чоловіки, а й юна